«Людина – це обов'язок, а не титул»
Нещодавно, коли я готувалася до уроку, мене зацікавив один лист.
Його написала Людина з великої літери. Ось деякі рядки з цього листа:
«Коли я був у Твоєму віці, то регулярно влаштовував собі сповідь: що ти зробив за місяць чи два доброго, що злого. І картав себе за недобре. І виробив був добру здатність - дбати про душу. Чиста, світла душа - то запорука людського здоров'я. І завжди приємно було згадати все, що ти зробив доброго. Бо тільки добре вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто cyciдами. Так само - дбай про своїх друзів. Bони повинні бути чисті, добрі. Інших друзів не треба. А добрі друзі допомагають pocти і cтавати кращим.
Коли в Тебе буде чисте, безгрішне серце, тоді Тобі легко житиметься в світі - де б Ти не був і які б лиха не зазнавав. Бо будеш, як світлий вогник, чистий промінь, до якого все тягнеться з найчистішими поривами. Бо будеш сам прекрасною людиною - такою, як Твоя мама, як бабуся Їлинка. Не гріши,сину. Це перше правило. І, може, єдине. Ні перед ким - ні перед людьми (байдуже - добрими чи злими), ні перед деревом, ні перед птахою. І тоді будеш, як Бог. А все те - хто Tи, що Tи сам, а все те – ким би cтати? - однаково: філософом чи й до oтари пастирем. Байдуже, ким Tи будеш, тобто, з якої чесної праці їстимеш свій хліб щоденний. Бо, маючи ясну безгрішну душу, будеш, як Бог. Тобто, таким, яким Тебе, людину, задумала природа.
Людина - це обов'язок, а не титул (народився - і вже людина). Людина твориться, самонароджується. Власне, хто Tи є поки що? Кавалок глини сирової, пластичної. Бери цей кавалок у обидві жмені і мни - доти, поки з нього не вийде щось тверде, окреслене, перем'яте. Уяви, що Бог, який творить людей, то Tи є сам. Tи є Бог. Отож, як Бог самого себе, мни свою глину в руках, поки не відчуєш під мозолями кремінь. Для цього в Тебе найкращий час. Творися ж!
Таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям, на всій землі.
І рости чесним українцем…
Цілую. Вірю в Тебе.»
Це звертався до свого сина Василь Стус…
Але це звернення стосується не тільки сина поета , а і сучасного молодого покоління, яке, можливо, і не знає:
- Хто він?..
-Що значить він для нашої країни?..
- Хто знає, який більший з його подвигів: вірші, життя, чи смерть?
Якби не передчуття, що «ми канемо у вічність молодими», то не було б таким його життя і не такими були б його вірші, але все ж надійніше, що від нього залишилося у світі,- Слово, як зматеріалізований біль України: вона мовила його устами, як у минулому столітті - устами Шевченка. Він був оголеним нервом епохи, яка, дай Боже, уже минає. Він відчував її так тонко і гостро, що нащадки ще не раз подивують його пророчому дарові, який прилучає його до вічності:
«Ще кілька літ -І урветься в'язь.
Колючий дріт увійде в сни дівочі,
І всі назнаменовання пророчі
Захочуть окошитися на нас».
Пронизливого осіннього дня 1989р.,коли пік мороз і сік холодний вітер, Володимирською вулицею Києва йшла жалобна процесія, яка затопила вулицю-від Богданової площі до Шевченкового університету.
- Кого ховають ?- запитав молодий чоловік.
- Василя Стуса. Відомого поета. Перезаховують. Привезли тіло з таборів.
- Де помер?
- В ув’язненні.
- Василя Стуса?
- Не чув… Не читав… Бо доля Василеві Стусу судилась сподвижницька, трагічна.
Поет згорів від любові до України, щоб ми прозріли і жили.
Учитель української мови та літератури
Павлопольської ЗШ І-ІІІ ступенів
Беспальченко М.М.